Не зарекаться от сумы и тюрьмы – остаётся одним из наших наиважнейших жизненных постулатов, вне зависимости, какой на улице век и чья власть.
Наличие большого количества неприкаянных, выброшенных на обочину жизни людей, пожалуй, всегда являлось характерной чертой социального пейзажа страны. Киевскую Русь, как известно полнили толпы «старцев — калик перехожих». Потом их сменили ватаги «гулящих людей», тех, в свою очередь, — бродяги новой капиталистической эпохи. Советский период, несмотря на достижение определённой социальной гармонии, тем не менее отметился и существованием ГУЛага, когда «…от тюрьмы», обрело невиданную прежде актуальность, и увеличением прослойки новых обездоленных – т. н. бичей, бомжей. Крушение СССР только активизировало этот процесс, внеся в картину общего неблагополучия дополнительные штрихи — разорения сёл. Бедолаги, «не вписавшиеся» в новые социальные реалии и остовы разоренных ферм, закрытых клубов, школ стали восприниматься как некий симбиоз, знаменующий всеобщий упадок…
Про Івана Івановича, що залишився без житла
А тепер – про конкретну людину, Івана Івановича, простому глуховчаніне, тракториста за професією. Життя його дала тріщину після продажу успадкованої від батьків двокімнатної квартири, де він мешкав, заповзятливої родичкою. Та пообіцяла йому частку від продажу, якій нібито мало б вистачити для покупки і облаштування нового житла, і ще трохи залишитися. В результаті він не отримав нічого. Далі – типова історія: поневіряння по чужих кутках, втрата роботи, погана компанія, дружба з «зеленим змієм».
Останнім часом Іван ночував в сторожці монастирської будівництва у Верігінском кладовища. Цей притулок, однак, виявився ненадійним. Не минуло й півроку, як його опечатали, наказавши мешканцеві забиратися геть. Так в житті Івана позначилася риса, у якій зазвичай замислюються про найстрашніше.
Євген Тищенко: допомагаючи знедоленим, допомагаєш собі
– З Іваном Івановичем познайомився навесні. Спілкуючись з ним, переконався, який це добрий, делікатний, чуйна людина. Його історія викликала глибоке співчуття. Як йому не допомогти? Тому звернувся до міськвиконкому, до Валерія Галустяну. Разом з ним пішли до Маріанне Васильєвої, яка, в свою чергу, пов’язала нас з центром соціальних служб. Там уже Олена Юденич запропонувала конкретні варіанти.
Вирішили влаштувати в Гудове – село, розташоване в мальовничому куточку під Шалигіна, і, на жаль, йде в небуття разом з іншими навколишніми населеними пунктами: Емадикіним, Веселим, Малушин ….
відроджуємо батьківщину
Є, однак, люди, які вірять в його кращу долю. Один з них – Олександр Олексійович Ковальов. Він народився тут, але, володіючи певними розумом і хваткою, спочатку став на стезю успішної людини: вступив до престижного вузу; потім працював на відповідальних посадах в атомній енергетиці. Втім, про свою батьківщину не забував, постійно навідувався в рідне село, з болем в душі спостерігаючи за його згасанням. Поступово його все більше займала ідея вдихнути в Гудове нове життя.
Зайнятися її втіленням зміг, вийшовши на пенсію. Обміркувавши ситуацію, викупив кілька занедбаних садиб і розмістив на спеціальних сайтах запрошення для тих, хто мав бажання жити «далеко від шуму міського». Оскільки таких виявилося до образливого мало, звернувся вже до людей, котрі перебувають у скрутних життєвих ситуаціях: розореним кредитами, які страждають від насильства в сім’ї, або таких як Іван, у яких просто елементарно не склалося.
Справа потихеньку стало налагоджуватися. До Гудове потягнулися люди. І хоча далеко не всі з них змогли витримати випробування сільськими працями, за 13 років тут таки утворилося здорове ядро - справжня земельна комуна.
Їх життя розкішної не назвеш, але ситної і гідною – цілком. Селяни утримують корів, коней, свиней, птицю, кролів, обробляють городи, сади. У цьому році з’явилася пасіка. Підновили житла, навели навколо порядок, харчуються із загального котла, ситно і смачно. Життям начебто задоволені. Ось і Івана Івановича, який врешті-решт знайшов тут притулок, їжу і турботу, відразу нагодували ситним обідом. Той розчулився, з зрадницької тремтінням в голосі повідавши, що такого борщу не пробував, мабуть, два-три роки. Після обіду його одягнули, відвели місце в добротному дерев’яному будинку.
Журналісти подзвонили Олександру Ковальову, запитали про новачка. «Так все у нього добре. І ми задоволені – трудівник відмінний. Сподіваємося, здоров’я поправить на нашому чистому повітрі, воді, здорової сільської їжі. Ми тут – як єдина родина, живемо по совісті; люди це відразу відчувають і намагаються зробити якомога більше. Прибулі потроху відходять від перенесених випробувань, знаходять смак до життя, розлучаються, якщо хто мав, з шкідливими звичками. Загалом, і ми ростемо, і село потроху оживає. Часом дивлюся телевізор: на Луганщині страшні пожежі, Закарпатті завалює зсувами. Мимоволі закрадається думка: тут з цим все в порядку, клімат, можна сказати, ідеальний; всього вдосталь: і трави, і землі, і лісу. Докласти б до цього руки! Так, земля не робить багатим, але годує і робить життя гідним. Чому б людям з схильних до ударів стихії регіонів не переїхати сюди, чи не відродити занедбані села. Може, варто про це подумати? .. »