Юрій Чмирь оголосив про своє повернення в сумській політику, що відразу ж викликало в суспільстві хвилю обговорень і питань. Хтось прийняв цю новину зі схваленням, хтось – навпаки, але байдужих до настільки багатозначно заявою, мабуть, не залишилося. Ім’я екс-губернатора добре відомо сумчанам, завдяки його великому внеску в розвиток Сумської області, разом з тим, сумчанам хотілося б дізнатися, хто такий Юрій Чмирь не тільки як політик, але як звичайна людина, чим зайняті його думки і які плани будує щодо міста Суми.
Ми вирішили поспілкуватися з Юрієм Павловичем і знайти відповіді, які цікавлять наших читачів.
– Юрій Павлович, на Сумщині вас знають як політика, є інформація про те, що ви серйозно займаєтеся бізнесом, вас пам’ятають, як ефективного губернатора. Хотілося б дізнатися про вас більше, ніж загальновідомі факти. Так що ж спонукало вас прийняти рішення про повернення в сумській політику?
– Так, дійсно, рік тому я сказав, що беру паузу в політиці. Цей період я вирішив присвятити розвитку свого виробництва, залучення інвестицій, налагодженню нових технологічних ліній. Нам вдалося отримати сертифікати якості ЄС, що дозволяє відправляти продукцію на європейський ринок. І з ділових питань, і з особистих я дуже часто приїжджаю до Сум. З жалем спостерігаю, що за останні 5 років нічого істотного не змінилося, особливо якщо порівняти з сусідніми містами – Харковом, Полтавою, Черніговом. Чи не будуються нові об’єкти, не покращується інфраструктура, все більше молоді прагне виїхати з міста і не повернутися зовсім. Дивитися на це сумно, особливо, коли знаєш, що все може бути по-іншому. Прийшов час допомогти всім небайдужим жителям і разом зробити Суми краще!
– Зараз поновилися сімейно-спортивні змагання, які проводяться за вашої підтримки у дворах міста. Як виникла ідея проведення подібного роду заходів?
– Все просто. Коли мені було 10-12 років, наша сім’я два рази ставала чемпіонами району за сімейними спортивних змагань «Тато, мама, я – спортивна сім’я», які проводилися у дворах, збираючи безліч учасників. Емоції, які я тоді відчув, запам’яталися на все життя і наклали відбиток на мій розвиток. Неповторний сімейний дух, згуртованість, загальне прагнення до перемоги! Це не просто змагання, а справжнє сімейне свято. У Сумах захід отримав новий старт і проходить під назвою «Родом з дитинства». У минулому році змагання викликали величезний інтерес сумчан, і в цьому році навіть більше бажаючих взяти участь всією сім’єю в завзятих конкурсах.
– Розкажіть більше про своє дитинство, батьків, сімейні традиції …
– Спогади про дитинство у мене найтепліші і світлі. Я виріс в родині шахтаря і вчителя. З самого маленького віку батьки прищеплювали мені позитивні цінності, любов до навчання, заняття спортом, вчили бути чуйним, приходити на допомогу товаришам. Навчався я добре. Справа в тому, що моя бабуся, учитель української мови та літератури, раніше була директором школи, тому як школяр я намагався старанно займатися, щоб рідним не було за мене соромно. Правда, з поведінкою траплялися складності, оскільки був дуже сміливим, рухомим, активним дитиною. Напевно, таким чином виявлялося моє прагнення відрізнятися від однолітків.
– Лідерські якості почали формуватися у вас ще в шкільні роки?
– Так, в піонерських таборах «Зірочка» і «Юрій Гагарін» був командиром загону, та й взагалі вважався заводієм серед хлопців. Пам’ятаю, в 5-му класі сам збирав велосипед, а в 9-му класі удвох з другом організував у нас на старому подвір’ї біля будинку тенісний корт: провів заміри чинного корту, потім купив банки з білою фарбою, пензлики і почав робити розмітку на асфальті . Далі у фізрука взяли стару волейбольну сітку і встановили стовпи. Я дістав дві ракетки, а товариш приніс цілу коробку з потертими тенісними м’ячами, яка для нас тоді була предметом мрій, адже дістати нові за радянських часів здавалося чимось неможливим. У нас збиралися цілі натовпи хлопців, і вони навіть билися за право пограти на нашому майданчику. У школі мене навіть нагородили за облаштування корту і, звичайно ж, було дуже приємно, що вкладену працю помітили і оцінили.
– Як у вас прийнято було відзначати свята?
– Наша сім’я складалася з великого учительсько-викладацького колективу, і всі свята ми зустрічали разом великий і галасливою компанією. У нашій квартирі збиралися мамині подруги зі школи, всі весело і дружно проводили час. Наприклад, на День учителя до нас приходило більше 20 осіб. До кожного свята ми готувалися з піднесеним настроєм і завжди придумували щось нове. Влаштовували не просто застілля, а готували конкурси, вікторини, вішали плакати на стіни, робили стінгазети з іменами гостей. Вчителі приходили в костюмах, які приносили зі школи, – щоразу різні, залежно від тематики святкування. За звичаєм, на Новий рік ми завжди наряджали живу сосну, вона стояла у нас майже місяць, і сьогодні для мене запах хвої – це завжди нагадування про дитинство.
– Так ось чому ви відрізнялися від колег губернаторів з інших міст в підході до організації заходів?
– Дійсно, для мене в будь-якій справі важлива креативність, емоційний підйом, залученість аудиторії. Цей принцип працює, за що б я не брався.
– Як пройшло Ваше юнацтво?
– Коли мені було 16 років, мами не стало, і я дуже швидко подорослішав. Прийшло розуміння, що потрібно йти в доросле життя. Саме тоді я почав займатися фотографією. Батько купив мені фотоапарат «Зеніт-TTL», який дозволяв робити дуже якісні знімки. Я навчився робити відмінні кадри, проявляти і друкувати фото, і цим став заробляти гроші. По п’ятницях ми з товаришем ходили в кулінарне училище, де навчалися одні дівчата, і влаштовували зйомки. Хресна, що працює в цьому закладі, виділила нам кімнату з югославськими фотошпалерами, на тлі яких я фотографував дівчат. Це зараз можна запросто зробити фото на смартфон і відправити знайомим, а тоді доводилося звертатися в фотостудії, щоб сфотографуватися напам’ять. Так ось, в фотоательє брали 50 копійок за фото 9х12, а ми – всього 25 копійок. Завдяки тому, що вартість фото у нас була в два рази дешевше, а фотографії виходили дуже гарні, не було відбою від бажаючих. І за 2 місяці у нас з товаришем був найбільший заробіток – по 100 рублів на кожного.
– У той час місячна зарплата інженера була 120 рублів, так що у вас вийшов чудовий дохід. На що ж ви витратили свої перші зароблені гроші?
– На весняні канікули ми сіли на поїзд і відправилися на 5 днів у Ялту! А пізніше з цим же фотоапаратом перейшов на інший рівень – знімав весілля і знайомих.
– Як ми зрозуміли з розмови, вам з дитинства подобалося займатися спортом. Це захоплення залишилася на все життя?
– В 7 років батьки віддали мене в секцію з гімнастики. Маленьким я часто хворів, дошкуляли затяжні застуди. Тато з мамою привели мене в спорт, сподіваючись, що це допоможе і здоров’я зміцнити і сформувати характер. Власне, так і вийшло. З 5 класу я перейшов в секцію з легкої атлетики та почав більш серйозно ставитися до занять в залі. До закінчення школи я двічі став чемпіоном міста, вийшов на чемпіонат Донецької області і, потрапивши в збірну, відправився на республіканські змагання в рамках першості СРСР з легкої атлетики, де виконав норматив кандидата в майстри спорту.
Спортивний характер дуже допомагає по життю, адже на підсвідомому рівні закладається прагнення йти до наміченої мети, вимагати від себе результату і кращих досягнень. Сьогодні я підтримую спортивну форму, бігаю кроси, із задоволенням граю в волейбол і настільний теніс.
– Про яку професію ви мріяли дитиною і який фах все ж вибрали?
– Хотів стати будівельником. Мені дуже подобалося возитися з різними конструкторами. Пластика тоді не було, все конструктори були з металевих або дерев’яних елементів. Міг годинами збирати детальки, щоб побудувати з них будинок. Ми жили в шахтарському селищі, де, крім шахти, був завод «Факел». Саме там у нас проходила навчально-виробнича практика з трудового навчання. Подобалося перебувати в цехах, розглядати обладнання, верстати. В кінцевому підсумку захотілося стати інженером, вибрав спеціальність «Інженер-механік по металообробних верстатів та інструментів з обладнанням ЧПУ» (числовим програмним управлінням). Вступивши до інституту, паралельно отримав 4-й розряд токаря. Перша моя запис в трудовій книжці – токар на заводі «Факел».
– І до призначення на посаду губернатора і після ви займаєтеся бізнесом. Розкажіть, як прийшли в бізнес і яке підприємство розвиваєте в Сумській області?
– Після розпаду СРСР пішла тенденція відкривати кооперативи і приватні підприємства. Я теж вирішив спробувати себе у підприємницькій діяльності. У 1993-му році у мене вже був свій ФОП. Це була торгівля продуктами харчування в кількох торгових точках по місту. Час було дефіцитне, торгували від майонезу в баночках до крекерів і консерв. Справа пішла – вдалося розширитися до 10 торгових точок. Одружився я досить рано – в 21 рік, і все моє підприємництво затівалося спочатку для того, щоб була можливість забезпечити облаштуванням сім’ю. Коли заробив пристойні гроші, купив першу машину, тоді ж з дружиною і дитиною перебралися в більш простору квартиру.
Два роки займався розвитком торгових точок в Макіївці. Засукавши рукава, тягав ящики з товаром, розставляв столики, шукав і наймав продавців. За товаром особисто їздив на оптові бази в Донецьк і Маріуполь, де на портової базі можна було купити імпортні продукти – дефіцитні шпроти і ковбасний фарш в баночках. Так, сьогодні в магазинах полиці ломляться від достатку товарів, а в ті роки навіть консерви на столі були за делікатес.
90-е були часом, коли потрібно було проявляти підприємницьку жилку, щоб знаходити необхідні товари. Близько трьох років займався торгівлею і за цей період зміг заробити досить велику суму грошей, що дозволило в 95-му році відкрити першу фірму – ТОВ «Малахіт».
Коли прийшло розуміння, що виробляти товари набагато краще, ніж ними торгувати, тоді було прийнято рішення відкрити власне виробництво! Так з’явилася перша фабрика по виробництву кондитерських виробів Товариство з обмеженою відповідальністю «Росмен». Цей напрямок бізнесу стало в моєму житті найуспішнішим. Вдалося збільшити обсяги виробництва, а зароблені таким чином кошти, стали не витрачати, а вкладати в розширення потужностей фабрики. У кілька разів збільшили асортимент кукурудзяних паличок, їх виготовляли не тільки в класичному вигляді, але і в білому, і чорному шоколаді. Ми стали монополістами по випуску кондитерських виробів – паличок, солодкої соломки, желейних ласощів. Наша продукція була представлена у всіх торгових мережах Донецькій області.
Але кондитерська фабрика стала не єдиним бізнес-проектом, я працював і в інших напрямках. Мені запропонували взяти в управління харчосмакову фабрику, після цього у мене у власності був хлібозавод. Я зрозумів, що потрібно рухатися далі і став вивчати переробку полімерних матеріалів. З цього моменту я переїхав до Сум. Мені вдалося відкрити цех з переробки відходів з пластмаси, далі відходи гумотехнічного заводу переробляли на регенерат і вторинну сировину, випускали пластмасову тару. На цьому зупинятися не став – відкрив підприємство, яке виробляє товари з полімерних матеріалів для будівельної галузі.
На жаль, у зв’язку з сумно відомими подіями на Донбасі моє улюблене дітище – кондитерську фабрику довелося продати …
Резюмуючи, зазначу, що більше в житті я займався бізнесом, ніж політикою, тому, коли прийшов в політику, був уже заможною людиною. До слова, з політики я теж повернувся в бізнес і зараз розвиваю завод з виробництва будівельних матеріалів, про який говорив раніше. Він знаходиться в місті Шостка.
– Так адже всі знають вас як успішного губернатора?
– Та ні, я вже сказав, що майже половину життя присвятив бізнесу. А депутатом Верховної Ради я став, будучи заможною людиною. На посаді ж губернатора мене цікавило тільки розвиток області. Рухомий здоровими амбіціями, хотів відкривати і будувати нові об’єкти, щоб дійсно перетворити Сумщину.
– Чим зі зробленого за час губернаторства ви пишаєтеся найбільше?
– Коли я був призначений на посаду керівника облдержадміністрації, сформував команду управлінців, з якими ми розробили стратегію розвитку області на п’ять років «Нова Сумщина–2015». В її рамках було реалізовано безліч проектів: створено футбольний центр «Барса», відремонтовано театр імені Щепкіна, відреставрований ТЮГ, побудований діагностичний центр на вулиці Ковпака, відкритий Сумський кадетський корпус. Крім того, надавали допомогу в роботі підприємства «Гуала Кложерс Україна», запускали на «Керамейя» виробництво клінкерної цегли і новий ливарний цех на «Насосенергомаш» … І це далеко не все, чим, безперечно, можна пишатися. Більшість об’єктів, реалізованих за час мого губернаторства, продовжують працювати і сьогодні. Мене щиро радує, що сумчани вважають їх візитками нашого міста, адже все, що б не робилося нашою командою, робилося на творення.
– Що б вам хотілося сказати під кінець нашого інтерв’ю? Що, на вашу думку, зараз найголовніше для нашого міста?
– На сьогодні необхідно відкинути всі політичні чвари, сварки, розбіжності і об’єднати зусилля всіх політичних сил. Важливо почути проблеми сумчан. Насправді людей адже не цікавлять партійні гасла і прапори, вони хочуть знати, хто може зробити життя в Сумах краще. Люди хочуть вибирати керівників, яких хвилює доля міста, а не політика.
Переконаний, що розвиток Сум можливо тільки при єдиній умові: роботі команди однодумців. Вона повинна бути спрямована на одне: зробити Суми містом, в якому хочеться жити!